У підвалі

З самого дитинства зі мною траплялося багато містичних історій. Раніше я думав, що це або збіг, або просто моя уява, яка в дитинстві розігрується не на жарт. Проте нещодавно, десь місяць тому, я зацікавився містикою і, прочитавши купу оповідань, зрозумів, що не лише зі мною траплялися містичні події.
Отже, я почну свою розповідь. Сталося це, коли мені було 11 років. Я, як і усі діти, не міг спокійно сидіти на одному місці і постійно шукав пригоди. Був (та і зараз є) у мене кращий друг Стас, він і запропонував піти на покинуте будівництво. Я звичайно погодився, і, домовившись увечері зустрітися біля входу на будівництво, ми розійшлися по домівках.

Через декілька годин, у сутінках, ми були у будівлі. Припинили це будівництво із-за декількох смертей робітників - можливо, тому з кожним нашим кроком страх все більше заповнював наші душі, але цікавість і інтерес були в рази більше страху.
Будівля була трьохповерхова і мала два крила. Ми вирішили спочатку піти в ліве крило, а потім через коридор, який сполучає ці два крила, пройти в праве.
У лівому крилі не було нічого цікавого : купа пляшок, пакетів і інший мотлох; проте у правому крилі  випадково помітили вхід в підвал. Серце стало швидко битися; незнаю, чому, але я побоявся того, що могло бути за цими дверима - не темряви, ні, а того, що могло бути в цій темряві. Проте, взявши себе в руки, відкрив двері. Відразу в ніс ударив запах вогкості. Діставши з кишені заздалегідь приготований ліхтар, став освітлювати нам шлях.
Підвал був більше схожий на схованку. Досліджували ми його хвилин за 20, але коли повернулися, побачили маленьку дівчинку. Ми не зрозуміли, що вона тут робила. Вона ж спокійно стояла спиною до нас, ніби непомічаючи нічого. Ми не хотіли турбувати її та збиралися непомітно піти, але Стас випадково наступив ногою на пляшку, пролунав гучний звук. Дівчинка обернулася і подивилася на нас крижаним поглядом... Від цього погляду у нас побігли мурашки по шкірі, не ми не могли навіть поворухнуться. На її обличчі з'явилася посмішка.
- О! А я так довго шукала собі друзів, - по-дитячому заплескала в долоні від радості.
Але нам було не до сміху, ми хотіли тільки одного: скоріше вибратися звідси.
- Ну що ви такі боязкі? Давайте пограємо?
У відповідь ми просто промовчали. Голос у мене і у Стаса пропав буквально відразу ж, як тільки ми її побачили.
- Не мовчіть!
Її обличчя налилося кров'ю. З янгола з милим личком вона перетворилася на справнього демона.
***
Не пам'ятаю, як ми вибігли з будівлі.
Досі не можу забути її погляд…